Вітаємо

Курінську Яну Сергіївну,

ученицю 10-Акласу

з III місцем

у  (ІІ етапі )обласного (заочного) національно-патріотичного конкурсу творчих робіт «Я – патріотУкраїни».

Номінація «Поезія» (ІІ вікова категорія)

Тема роботи: «Україно моя, ти у серці – одна,

Ти для мене – найкраща у світі!»

Я хочу миру

Я дуже хочу миру в Україні…

Я дуже хочу миру на землі…

                                Хай брат полюбить брата, батько – сина.

Дорослі люди вже, чи ще малі,

Хай зрозуміють істину єдину –

Добро та мир панує на землі.

І скоро прийде день, і час настане,

І випливуть назовні почуття,

Ворогувати люди перестануть,

У світі знов буятиме життя,

І зробимо ми крок у майбуття.

Сміливий крок до кращого життя.

***

Прокинулось місто. Надворі світає,

І серце щебече, влóвлюючи мить,

І знову щасливо ми можемо жить,

І знову нас пісня любить закликає…

Та чи ми насправді так хочем любить?

І трави шумлять, і замріяло сонце…

Та день розпочатись таки не спішить,

Вже хмара найшла, вже надворі гримить

І страшнії віти шкребуть у віконце,

Лякаючи, листя на них шелестить.

Та хто ж його знав бо, та хто ж його думав,

Що нині життя буде зовсім не те:

Відмовилось сонце від нас золоте,

І запанувала жахлива потуга,

А небо не синє – воно вже бліде.

І дзвони пробили, вже вдруге пробили,

Вже втретє пробили – біда до нас йде!

Люди, на коліна ви всі впадете!

Чого ж бо, коли ви могли – не любили?

Чого ж ви за сльози других клянете?

Неждано прийшла, непомітно підкралась,

І враз дуже сильно це всім заболіло,

Країна всім стала і люба, і мила…

Чекала любові, та пізно признались,

Коли вже розрита для неї могила.

Не хоче ступати, боїться ступати,

На кого ж народ вона бідна покине…

Століття страждала, за роки загине?!

А що ж тоді діти її будуть мати,

Коли так не хочуть втрачати країну!

Прокинулось місто… Боячись, озирнулось…

Чи ще на землі, чи воно уже «Там…»

«Нікому я неньку свою не віддам» –

Сказав і пішов… А меж людях- забулось…

Як йшов, то ще майже нечутно додав:

«Я ще пам’ятаю, як сонце всміхнулось…».

***

Чи так здалось мені, чи ні,

Та як прекрасно навесні

В годину ранню озирнуться,

На світ поглянуть, усміхнуться,

Побачить сонця коровай,

Що лиє світло на долину,

Вітає цей наземний рай –

То нашу неньку Україну.

Долини, ріки і гаї,

В котрих співають солов’ї,

І вже бруньки порозпускались,

І вже розквітнути зібрались.

Чи маревом земля покрита?

Чи це по ній проходить літо…

І зелень пишна-запашна

Чарує запахом вона.

Поля, баштани і сади –

Все зеленіє-поспіває.

Піди кудись, вернись сюди,

А більш нема такого раю.

Такого рідного душі,

Щоб де б не був, то й залишить,

До рідного вернутись краю,

Скупатись в річці, свиснуть в гаї.

Похмурилося зовсім небо,

І вітри віють, так «як треба».

Лишень ліси палахкотять,

Журбу, воліючи,прогнать.

Ступила осінь в Україну.

Збір фруктів-овочів, жнива.

Де? На якій другій чужині,

Так світ востаннє ожива?

Перед нещадною зимою,

Що світ закриє пеленою,

Хіба дають плоди сади

Там, де ти їдеш внікуди?

А чи такий зимою сміх

В Європах-Азіях твоїх?

Чи скотишся на пузі з гірки?

Триматимеш в вертепі зірку?

«Метелицю» кружляти будеш,

За руки взявшись з дітворою?

А чи прикрасиш ти ялинку

Так гарно лиш з самим собою?

Залишся з друзями, з сім’єю

Та із численною ріднею.

У радісну й лиху годину

Тебе підтримає Вкраїна.

Лист сина до матері

Мамо, ти тільки не плач, я живий.

І житиму, що стане сили.

Мамо, ти знаєш, настав час важкий,

Але я тримаюсь, хоч як би не били.

Коли стає важко, я тільки всміхаюсь,

І мовчки ковтаю я сльози.

В найлютішу спеку я влітку страждаю,

А взимку- в пекельні морози.

На мені брудні і полатані штані,

Прозора на мені свитина.

Та ні перед ким я не приклоняюсь,

На захист стаю Батьківщини.

Мамо, ти тільки не плач, я з тобою,

Тебе не полишу нізащо!

Мамо, ти тільки не плач, та весною

Я знову піду в світ пропащий.

Та я повернусь з будь-якої чужини,

І ми заживемо уже без клопот.

Бувай, моя люба сердешна Вкраїно,

З любов’ю у серці- твій вірний Народ.

Дитячий

Через гори, через гай,

Йшов до себе в рідний край

Дід, щоб смішки дарувать,

Дітям казок розказать.

Невеличкий був на зріст,

Та до розповідей хист

Неабиякий він мав,

Попусту не витрачав.

Де не з’явиться умить-

Там уже він голосить.

Не про горе і біду –

Про країну молоду.

І розказує нівроку:

«Повсідались, руки в боки,

Чи вночі, чи в білий день

Творять всі, кому не лінь.

Творять все, аби творити

І без діла не сидіти.

Їм нормально, а для всіх,

Ніби й смішно, ніби й гріх.

Що сказати? Слів дібрати?

Слів на те в нас є багато,

Аби виразить думки,

Не попастись на смішки.

В руки, діточки, візьміть,

Трохи глини наберіть,

І зліпіть окремо кожен

Щось красиве. Все що можна!

А чи вийшло у вас гарно?

Працювали ж бо не марно!

З виробів усіх чудних

Оберіть ви головних.

Хоча ні, один візьміть,

Ви найкращий залишіть!

Не сваріться! Сварка – марно,

Як нема одного – гарно!

Ну ж бо, спробуйте зробити-

Усі разом сотворити .

                                           Крок за кроком, поступово,

Щось величне і казкове.

По одній лише деталі

Додавайте кожен вдалій.

Радьтеся один із одним,

Не робіть ви, як завгодно.

І отримаєте врешті-

Копіткої праці решток,

Чудо, що самі створили,

Чи набрала гордість сили?

Маємо ж мораль невидку:

Разом краще, разом швидко.

Тож давайте разом з глини

Побудуємо Вкраїну».