Творча робота випускниці Доманівського НВК Москаленко Яни    

Тихий осінній ранок…

      За вікном шурхотить листя, повіває легенький вітерець, небо струшує додолу свої росяні діаманти ще теплим дощем, то нахмурившись, то блиснувши гарячим промінням спекотного сонця. Непомітним пензлем злегка розфарбовуються сади, ліси, парки. Посмутнів спів пташок. Осінь вступає в свої права, починає володарювати. Сьогодні це ще мало помітно.

    Та раптом заливчасто і весело розбиває тривожну тишу  шкільний дзвінок, співає свою найкращу пісню, нагадуючи кожному, що літо закінчилося, пора до школи…

    Купую найкращі квіти, одягаю шкільну форму. Дивлюся на себе в дзеркало – гарно! Кидаю у портфель новенькі зошити, ручки, олівці, пенал – все, що потрібно для школи. І раптом святковий, піднесений настрій змінюється смутком, стає якось не по собі.  Адже це востаннє кличе мене  у рідні стіни цей голосистий співак. Я – одинадцятикласниця, стою вже на порозі самостійного життя.  Ще рік – і доведеться обирати свій шлях, приймати власні рішення. Шкода, що поряд не буде тата, мами і тих, кому я сьогодні приготувала найкращі квіти…

    Заходжу до школи і відразу зустрічаю його. Спокійно, врівноважено, трохи подавшись плечем уперед, але владно і впевнено іде назустріч мені, ховаючи приємну усмішку у вусах, мій учитель – Богдан Віталій Вікторович. Я підношу йому квіти,  щаслива, що можу подарувати хоч таку маленьку приємність за його титанічну працю. На мене дивляться привітно його очі. У думці зринає: «Він – найкращий!». І,  здається,  відлунює моя думка по всій школі : «Найкращий!  Найкращий !...»

  Здається, він  усе знає.  Його уроки – це уроки краси, людяності, патріотизму. Це свято праці для нас, його учнів, де всі думають, захоплюються, міркують. Він говорить і зачаровує.  Ніяких ноток роздратування, нервозності. Атмосфера на його уроках спокійна і врівноважена, і час летить непомітно. А це значить, що урок вдався. Не занудьгували на ньому діти.

   Дивлюся на Віталія Вікторовича і бачу, як він схожий на основоположника української літературної мови Т.Г.Шевченка: високе чоло, розумні хитруваті очі, розкішні вуса… Мабуть, і ця схожість не випадкова. Адже Кобзарю часто підбирають епітет «великий». А хіба невеликий у своїх справах і щоденній праці мій директор?

     Думаю, як пощастило нам,  що тут працює така людина, Учитель з великої літери. Більше того, він – керівник. У нього навіть прізвище незвичне  - Богдан. Атмосфера у моїй школі свідчить про те, що  Віталій Вікторович  дійсно даний Богом і вчителям,  і нам, вдячним його учням.

  Дивлячись  на нього,  зринають у пам’яті слова Ліни Костенко «Віддай людині крихітку себе»… І розумію,  це про нього, але із сторицею, бо  не крихітку, а всього себе і сповна він віддає школі. Щодня приходить перший, а йде останній. У Віталія Вікторовича завжди багато справ, думки огортають чоло. Та все про школу,  про дітей своїх – учнів. «Чи не образили когось? Чи не голодний на уроках сидів? Чи одяг є?» Усе має  знати,  до всього йому справа, бо і бачити має значно  далі. Адже він не лише вчитель історії і права,  він ще і директор школи,  а  значить батько і наставник.

    Одинадцятий рік спостерігаю за ним. Здається,  сам Василь Симоненко дав йому життєве  кредо словами:

                  Я хочу буть несамовитим,

                  Я хочу в полум’ї згоріть.

                    Димком на світі не чадіти

                     І за прожитим не жаліть .         

  Саме горить, а не тліє, «не чадить…».  Такий стиль його роботи. Тому,  мабуть,  у нас найкраща школа. Дітище його життя. Вимріяна, вистраждана, нова.  Побудована у період великої кризи.  Перерізана стрічка – його тріумф,  велика перемога.  І все заради дітей. Розпочати і закінчити, падати, підніматись і далі йти.  Долати труднощі, а не розкисати, плакати і складати руки …  У цьому він яскравий приклад кожному з  нас.   Від Віталія Вікторовича не почуєш: «Якось буде…» У нього все під контролем. «Кремень», - подумаєте ви. Можливо. Адже іншим  не вистояти у сучасному світі. Та стільки людяності і милосердя, доброти вміщує його серце. Лише він і його сім’я знають,  скільком хворим, вмираючим, скривдженим він допоміг.  Нехай це і невеликі кошти, але комусь вони подарували наступний день, право на життя.  Тому не дивно, що його син Віктор, коли чує по телевізору: «Цій дитині потрібна операція» або «Якщо хочете допомогти цій людині…»,  питає свого тата:»ми і цьому хлопчику допоможемо?». Хіба у такого батька морже вирости поганий син? Він майже щодня чує і бачиь, що людина прийшла у цей світ, аби творити добро, нагодувати бідного, подати руку слабшому… І це не просто лекція перед сном, а живий приклад.

   Отже Віталій Вікторович – чудовий батько,  ніжний і люблячий чоловік, лагідний і цікавий дідусь,  турботливий син. А ще він – чудовий учитель!

   І.Я.Франко сказав: «Учителем школа стоїть». Святі слова. Дивлячись на Віталія Вікторовича, ловлячи кожне слово його на уроці, я починаю розуміти, чому раніше не лише перед священником, а й учителем завжди знімали капелюх.

   Це він подарував нам незабутні моменти зустрічі з княгинею Ольгою і Ярославом Мудрим, допоміг розібратися у помаранчевій революції. З ним про все можна поговорити.

  Звідки така любов до школи?

     А почалося все з того пам’ятного дня 1966 року, коли мама Євгенія Микитівна взяла  за руку семирічного свого сина Віталика і привела у перший клас тоді ще Доманівської середньої школи. Передала його з рук в руки  ніжній, турботливій, професіоналу з великої літери – Служенко  Катерині Трохимівні. Це вона посіяла перші зерна доброти, людяності, милосердя, любові  і до науки, і до не легкої, але такої відповідальної вчительської праці.  Творити людину, бути ковалем її душі. Це почесно.

  А потім - старша школа. І досі Віталій Вікторович із вдячністю згадує тих, хто вклав у нього  душу і серце, допомагав зрозуміти правильність життєвого вибору: це класний керівник – Іванченко Анна Іванівна, учитель історії, цікава і лагідна Чистякова  Надія Іванівна,  справедливий і мудрий Лукащук Роберт Леонтійович… По закінченню школи  Віталій Вікторович навіть не роздумував: «Ким бути?». Обрав собі вчительську стезю.  Мріяв навчати дітей історії рідного  краю, бо чітко розумів: хто не знає свого минулого, не має майбутнього. Уже тоді, сімнадцятирічним юнаком, дивився у далеке майбутнє, будував грандіозні плани. Легко вступив у Миколаївський педагогічний інститут (1977 р.), який  закінчив з Червоним дипломом. Відразу помітили його організаторські здібності. Тому не дивно, що по закінченню   вузу був  призначений директором Новоолександрівської школи.  Та прийшов час виконати почесну місію перед Батьківщиною – служба у лавах Радянської Армії. Не ховався, не вигадував нереальних історій, а взяв речовий мішок і пішов захищати кордони  своєї Вітчизни (1983-1985 рр.)

  Маючи прекрасну біографію, згодом стає селищним головою,  працює завідуючим  у відділі  агітації і пропаганди Доманівського райкому Компартії України. Пізніше – інспектором  районного відділу освіти.  Мав лише гарні відгуки від друзів, колег,  однодумців, просто односельчан. Адже  посади обіймав такі, що до Віталія Вікторовича йшли за порадою і допомогою люди.  Кожного вислуховував, жодного не залишав поза увагою, допомагав у міру своїх можливостей.

  А з серпня 1989 року переступив  поріг рідної школи в якості керівника. Відчув себе тут своїм. Вибилася з очей непрошена сльоза.  У пам’яті спливли дитинство, юність, друзі, вчителі – усе найкраще з минулого.  Але таке рідне і дороге. Він перейняв естафету у досвідченого, авторитетного директора Лукащука Роберта Леонтійовича. Розумів, що не має права щось розгубити, а примножити, удосконалити, осучаснити, зберегти колектив. Впевнено став біля керма великого корабля мудрим капітаном і спрямував його не на  рифи, каміння і мілину, а у широкий простір «бурхливого моря»  реальності. Школа міняла назви: «Доманівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1», нині це  Доманівський районний навчально-виховний комплекс  «Доманівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 – Центр дитячої та юнацької творчості». І це не лише  нові назви, це зміни, які вніс  Богдан Віталій Вікторович у стіни рідної школи.

   Ми живемо у важкий час. Навколо пропагується жорстокість і насилля. А значить – черствіють  душі, як кажуть, духовний Чорнобиль давно вже почався.  Молодь часто проводить час  у небажаних розвагах. І Віталій Вікторович добре розуміє, що лише зайнятій дитині немає часу на пустощі. Тому і спланував  роботу всього колективу так, аби кожен учень був  «за руками»,   займався улюбленою справою.  Не загубити дитину, а знайти себе у цьому непростому світі – таке  його  педагогічне кредо.  Тому і  домігся школи повного дня,  розширив мережу гуртків, на яких діти не лише підвищують рівень знань, а й вивчають традиції і звичаї – все, що дороге  батькам, дідам.  Йому належить ідея створення загону козачат, сам є козацьким отаманом.  У неього жодна обдарована дитина не залишається поза увагою.

   Організовує виставки «Своїми руками», заохочує юних поетів,  дбає про костюми і поїздки на конкурси співаків і танцюристів,  розвиває  спорт.    За  участь в обласних та республіканських олімпіадах     у кращі часи призначав учням стипендії, а вчителів преміював. Все це має  свою   результативність. Діти залюбки ходять до школи, практично немає правопорушень, вступають у престижні вузи, а значить знаходять своє місце в житті!  Щодня наш Віталій Вікторович бореться за людину, переборює негативні впливи і дає простір позитивним.  Розуміє, що кожна дитина може розкритися повною мірою лише тоді, коли в неї є розумний, умілий і мудрий вихователь. Тому лише таким людям місце у школі. Він уміє бути терплячим до дитячих слабкостей.

 Про таких кажуть, що у них живе гармонія серця і розуму. На уроках і в позаурочний час Віталій Вікторович цілеспрямовано виховує свідомих громадян нашої держави.  Учні завжди з нетерпінням чекають зустрічі з улюбленим учителем, бо кожний його урок не схожий на попередній. Він іде в ногу з часом. Творить сам і заохочує до творчості інших. Побудував новий корпус школи,  а сьогодні мріє про гуртожиток з усіма зручностями.  Хоче, щоб діти там жили, як кажуть, в теплі і добрі.  «Серце віддаю дітям!» - це теж про нього.  Бо саме дитина і турбота про неї у нього  на першому місці! Тому не дивно,  що Віталій Вікторович – володар високої нагороди – нагрудного знаку В.Сухомлинського. Він по праву його заслужив. Бо хто ж ще так піклується про нас , як не він.  І про відпочинок наш теж дбає. У нього влітку працює прекрасний табір, організовує поїздки на море.  Віталій Вікторович -  відмінник освіти, вчитель-методист, має грамоти.  Але найбільшою нагородою    вважає  любов своїх вихованців, їх бажання і після школи йти до нього, ділитися своїми мріями, планами на майбутнє.  Коли дякують  за міцні знання,  за справедливість і об’єктивність, радіє.  За роки роботи у школі скільком він дав путівку у життя! Йому є ким гордитися. Такі, як він,  запам’ятовуються  на все життя.  Про таких кажуть: «Справжній!»

   Дивлячись на свого вчителя, розумію, за ним – майбутнє.  Він володіє  великим  талантом  – людинолюбства.    Тому і зберіг на довгі роки свіжість вражень, ясність розуму, бадьорість духу.  Робота приносить йому задоволення,  бо він сіє розумне, добре, вічне.

   Кажуть, що людина недарма прожила життя.  Якщо  посадила дерево,  побудувала дім, виростила сина.  А Віталій Вікторович посадив цілий сад, в якому працюють діти.   У цьому  його теж глибока мудрість, бо розуміє,  що лише праця формує справжню людину,  а ледар деградує.

    Золотою мрією  є створення майстерні для  хлопчиків і дівчаток,  аби уміли цвяхи забивати, шити, куховарити.  Адже  це так важливо у житті.  Віталію Вікторовичу, не байдуже, якими чоловіками і дружинами будуть його вихованці у майбутньому.  А уроки християнської етики, сподівається викоренять усе зло із маленьких сердець, яку несе нам сучасне телебачення.

   У цьому році я закінчу школу, але на все життя запам’ятаю його уроки.  Він завжди буде для мене маяком у незвіданому бурхливому  океані  самостійного життя. А коли прийматиму важливі рішення, то бачитиму хитруваті сині очі, які спостерігатимуть  завжди за мною.

   Про таких, як Богдан Віталій Вікторович, складають пісні, легенди, вірші.

                                             Посвята

Ваше життя – одвічна турбота,

І школу маєте за другий дім, 

Це значно більше ніж проста робота, 

Це храм, збудований з реальності і мрій.

Віталій Вікторович – ніби Сухомлинський,

Себе усього дітям віддає.

У нас він – другий педагог Ушинський,

І їх науку за основу він бере.

На долю він  не скаржиться ніколи,

Що  важко, теж ніколи не  сказав ,

І серцем прикипів уже до школи,

Бо шлях  цей сам собі колись обрав.

Живе  відкрито, гарний приклад дітям

Гуманності, любові , доброти.

Він вартий у житті найкращих квітів,

 До нього будуть завжди учні йти.    

Хто за порадою, хто просто посидіти,

Бо мудрість у його очах, словах.

Цій зустрічі не можна не радіти

І намагатись треба жити так.

Я хочу бути схожою на нього, я все життя у душі звітуватиму перед ним. Зерна любові, посіяні у мою душу його умілим словом, дадуть гарні сходи.